Всесвітній день запобігання самогубствам

Щороку 10 вересня відзначається Всесвітній день запобігання самогубствам. Ключова мета цієї міжнародної дати – підвищити обізнаність людей про значення самогубств як глобальної моральної проблеми; поліпшити знання про те, як можна запобігти суїциду; зменшити стигматизацію, пов'язану з самогубцями. Поговорити є про що, тому розвінчаємо головні міфи щодо цієї табуйованої теми та розповімо, як допомогти близькій людині в біді.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, кожні 40 секунд одна людина вчиняє самогубство. Це близько 800 тисяч осіб на рік, хоча за іншими даними кількість наближається до мільйона. Ще більше людей роблять спроби суїциду (за оцінками ВООЗ, вони стаються приблизно у 20 разів частіше). У 2016 році саме самогубство було другою причиною смерті серед людей віком 15-29 років.

Статистика Центру за контролем і профілактикою захворювань США засвідчує, що після різкого спаду в 1990-ті роки кількість самогубств серед молоді в Америці (у розрахунку на 100 000 смертей) почала зростати в кінці нульових і сягнула піку до 2017 року. Така ж тенденція спостерігається і серед дітей віком 10-14 років – за останнє десятиліття число суїцидів серед них зросло втричі.

Рівень самогубств в Україні майже вдвічі перевищує аналогічний показник у країнах ЄС. Суїцид є "лідером" серед неприродних причин смерті – майже кожен п'ятий випадок від усіх зовнішніх чинників.

За даними ВООЗ, у 2000 році в Україні на 100 тис. населення припадало 29,6 самогубств. Через 10 років їхня кількість знизилася до 18-19, але за останні кілька років знову зросла і перевищила 20 самогубств на 100 тис. осіб. У віці від 20 до 35 років самогубства забирають більше життів, ніж ДТП.

Це стосується не тільки молоді: чоловіки віком 75-79 років майже у 2,5 раза частіше накладають на себе руки, ніж юнаки 20-24 років. Ще одна особливість – смертність саме чоловіків. Із 6279 самогубців у 2018 році 5172 були чоловіками. Для порівняння: внаслідок ДТП загинуло 3936 осіб, через отруєння алкоголем – 3089, а було вбито 1638 осіб. Тож можна впевнено сказати, що проблема самогубства стосується усіх людей, незалежно від віку, рівня достатку, освіти чи місця проживання. Тому потрібно розвінчати деякі найпоширеніші міфи.

Міф №1. До суїциду схильні тільки люди з психічними розладами

Це не так. Не всі люди, які вчиняють спроби суїциду, – психічно хворі. Найчастіше це відбувається імпульсивно: у розпал внутрішньої або зовнішньої кризи, коли не вдається впоратися зі стресом і життєвими випробуваннями, такими як фінансові проблеми, розлучення або хвороби.

З суїцидальними нахилами тісно пов'язані переживання конфліктів з коханими, стихійних лих, насильства стосовно себе, відчуття ізоляції або втрати. Також рівень самогубств вищий серед уразливих груп, яких піддають дискримінації: біженці, мігранти, ЛГБТІ-спільнота, колишні ув'язнені. І, безумовно, найсильнішим фактором ризику самогубств є попередня спроба самогубства.

Причин суїциду може бути багато або вона може бути одна, але важливо інше – людина не може дати собі раду, тому самогубство для неї є спробою припинити страждання.

Міф №2. Після хоча б одної невдалої спроби накласти на себе руки людина обов'язково спробує ще раз у майбутньому

Це не так. Ризик самогубства, як правило, виникає у зв'язку з певною життєвою ситуацією і довго не триває. Суїцидальні думки можуть періодично виникати знову, втім, це не означає, що так буде тривати завжди. Той, хто колись подумував про самогубство і навіть намагався його вчинити, може згодом назавжди відкинути ці думки.

Спроба самогубства часто є спробою контролювати глибокі, болючі емоції та думки. Щойно вони зникають, ідея про самогубство перестає бути нав'язливою. Проте навіть якщо людина з часом повертається до неї, то це не скасовує шанс прожити довге, успішне та переважно щасливе життя.

Міф №3. Думки про самогубство не загрожують людям, у яких є робота і сім'я

У 2017 році тисячі користувачів соцмереж підтримали флешмоб #faceofdepression (обличчя депресії), аби довести, що люди з психічними розладами можуть не відрізнятися від інших у натовпі та ніяк не видавати свого стану. Багато хто поділився світлинами (часто з усмішкою на обличчі) у розпал депресії або незадовго до спроби самогубства. Після знайомства з їхніми історіями починаєш розуміти, що визначити потенційного самогубцю за зовнішніми ознаками практично неможливо. Як і за поведінкою, тому що люди з депресією теж ходять на вечірки, можуть усміхатися або сміятися.

Ми звикли бачити лише зовнішні прояви життя іншої людини. І думаємо, що людина зі здоровою сім'єю, хорошою роботою, красивим будинком взагалі не може скаржитися на життя. Утім, ви ніколи не дізнаєтесь, що ця людина відчуває насправді. Потрібні яскраві приклади? Будь ласка: "Ейнштейн від комедії" актор Робін Вільямс, фронтмен Linkin Park Честер Бенінгтон, Курт Кобейн, Мерилін Монро й безліч інших видатних та успішних людей.

Але ось кілька ознак того, що у людини може бути не все гаразд:

• з'явилися нав'язливі думки про безглуздість існування;
• відчуття втрати контролю над власним життям;
• надто різка самокритика, песимізм з відсутністю надії на краще;
• "затуманення" мозку і труднощі з концентрацією уваги;
• різкі перепади настрою; стурбованість і дратівливість;
• сильний гнів, лють або почуття помсти;
• почуття самотності навіть у колі друзів, відчуття сорому, провини або власної неповноцінності.

Міф №4. Більшість самогубств стаються в період свят

Зустрічали кого-небудь, хто не любить святкувати Новий рік або свій день народження? Або, наприклад, тих, кому не подобається День усіх закоханих? Протягом свят деякі люди особливо гостро відчувають відчуженість від навколишнього світу – в них виникає відчуття ізоляції від інших, що посилює тривогу та загострює внутрішні проблеми.

Проте, всупереч поширеній думці, статистика самогубств досягає піку не на свята, а навесні. Точна причина цього невідома, але це підкреслює необхідність відкинути будь-які упередження щодо чудодійної сили сонячного світла для того, хто не здатен радіти йому повною мірою.

Міф №5. Коли людина відновлюється після думок про самогубство, ризик рецидиву знижується

Емоційне самопочуття, особливо у людини з думками про самогубство, – не стала величина. Навіть якщо вдалося вибратися з цього стану і повернутися до нормального життя, не можна сказати, що все минуло.

Щоб накласти на себе руки, потрібно використати велику кількість внутрішньої енергії, а депресивні розлади відомі саме її відсутністю. Тому на ранніх стадіях одужання є небезпека, що у людини з'явиться достатньо сил, щоб здійснити задумане. У багатьох випадках люди піддаються найбільшому ризику, коли вперше виходять з лікарні – це жорстока іронія пригніченого стану психіки.

Міф №6. Щоб запобігти самогубству близької людини, достатньо поділитися номером спеціалізованої гарячої лінії

Не все так просто. Гарячі лінії можуть бути ефективними – все-таки десятки тисяч людей по всьому світу щорічно звертаються до них по допомогу в боротьбі з думками про самогубство. Але недостатньо дати номер людині, яка перебуває на межі, адже ви не знаєте, чи скористається людина цією пропозицією. Тому дуже важливо допомогти потенційному самогубцю вжити заходів для його порятунку.

Найкраще запитати прямо, як і чим ви можете допомогти. Можливо, варто запропонувати звернутися до знайомого психіатра або відвезти людину в пункт невідкладної допомоги (якщо ситуація критична). В Україні працюють локальні гарячі лінії допомоги, які допомагають людям справлятися з думками про самогубство:

• телефон Довіри благочинного фонду "Ставропігіон" у Львові – 1558;
• телефони екстреної психологічної допомоги при Кризовому Центрі медико-психологічної допомоги: (068) 770 37 70, (099) 632 18 18, (093) 609 30 03;
• "Лiнiя допомоги": (067) 975 76 76, (066) 975 76 76, (093) 975 76 76;
• "Ла Страда-Україна": 0 800 500 335 або 386 (з мобільного);
• лінія психологічної допомоги для учасників АТО та членів їхніх сімей: 0 800 505 085.

Міф №7. Самогубці егоїстичні й обирають легкий шлях

Коли людина вмирає внаслідок самогубства, вона залишає після себе величезний біль для близьких. Тому багато хто вважає, що покійний діяв егоїстично, не подумавши про наслідки для інших. Однак це переконання – один з найшкідливіших міфів про самогубство, який заважає соціальній роботі з суїцидом.

Часто ті, хто думають про самогубство або намагаються його скоїти, вважають себе тягарем для близьких. Коли людина мало піклується про власне життя, їй важко уявити, що інші глибоко турбуються про неї.

Суїцидальні думки виникають не через відсутність бажання жити – це засіб покласти край стражданням. Це не так вибір, як вимушена реакція. Мислення такої людини спотворене відчайдушним депресивним сприйняттям світу. Зі свого боку ви можете допомогти, якщо виявите увагу та спробуєте зрозуміти чужі проблеми.

Міф №8. Люди, які хочуть померти, завжди знаходять спосіб

Існує хибна думка, що самогубці знайдуть спосіб вмерти попри все. Це підживлює помилкове уявлення про те, що профілактика самогубства неможлива, що марно простягати руку допомоги тому, хто замислюється про суїцид. Схильні до суїциду люди в багатьох випадках поводяться вкрай амбівалентно, тому до кінця не впевнені в самогубстві. Вони розриваються між бажанням жити та бажанням припинити страждати.

Міф №9. Розмова про самогубство тільки підштовхне людину вчинити його

Самогубство – табуйована тема, тому дехто боїться говорити про неї з іншими. Але такі розмови не тільки зменшують стигматизацію, а й дозволяють людям звернутися по допомогу, переосмислити свій емоційний стан і поділитися своєю історією. Нам варто говорити про самогубство, і не лише 10 вересня.

Викриття поширених міфів може дозволити поглянути на самогубство під іншим кутом – з точки зору розуміння і співчуття до людини, яка переживає внутрішню боротьбу. Можливо, вони борються з психічним захворюванням, а може, перебувають під екстремальним тиском і не володіють здоровими навичками виживання або навіть банальною підтримкою близьких.

Як суспільство ми не повинні боятися говорити про самогубство, про психічні захворювання або шукати лікування для людини, яка цього потребує. Викорінення стигми починається з розуміння того, чому стаються самогубства, і з пропаганди обізнаності про психічне здоров'я в наших громадах.

Як почати розмову про самогубство: заходи протидії суїциду

1. Оберіть слушний час. Переконайтеся, що можете цілковито приділити увагу бесіді, не відволікаючись на телефон або роботу.
2. Почніть з висловлення стурбованості, використовуючи конкретні приклади з власних спостережень. Наприклад: "Останнім часом ти маєш стурбований вигляд і став замкнутим навіть у компанії друзів".
3. Не бійтеся запитати прямо. Головне — не заганяйте людину в глухий кут різкими твердженнями та не змушуйте її займати оборонну позицію. Питання "Тобі трапляються думки про те, щоб заподіяти собі шкоду?" або "Ти коли-небудь думав про самогубство?" допоможуть почати розмову і спрямувати її в потрібний бік.
4. Поцікавтесь, як ви можете допомогти. Ще ніхто не навчився читати думки, тому найкращий спосіб дізнатися, чим ви можете бути корисні в цей важкий час, – запитати прямо.
5. Якщо людина визнає, що схильна до суїциду, то зверніться по допомогу до фахівців. Запропонуйте разом поїхати до лікаря моральної підтримки.
6. Якщо людина заперечує суїцидальні наміри або каже, що не збирається завдавати собі шкоди, то просто нагадайте, що ви поруч і підтримаєте її в разі потреби.

Читайте також

Смартфони або смерть. Чому нам нудно і як повернути смак життя

Як позбутися синдрому втрачених можливостей і жити собі на втіху

Що таке депресія і чому в ній не соромно зізнатися

ФРАНЦІЯМІГРАНТИАФГАНІСТАНТАЛІБАНПОЯСНЮЄМОЛЮДИСВІТ

"Я втік серед ночі" – журналіст з Афганістану про життя під владою талібів і еміграцію

Анастасія Халецька

·14 грудня, 18:21

Афганський журналіст Халед Нікзад, фото: надане Суспільному

Афганський журналіст Халед Нікзад вже майже 3 місяці живе у Франції. Він був змушений виїхати з країни після того, як до влади в Афганістані прийшли таліби. Халед розповідає, що йому погрожували саме через роботу журналістом. Йому допомогли виїхати, водночас сім'я чоловіка лишається в Афганістані. Суспільне поспілкувалося з Халедом і дізналося, як змінилося його життя після еміграції.

Коли таліби прийшли до влади, то в перші ж дні влаштували пресконференцію для журналістів. На ній були й ви. Розкажіть, будь ласка, що будо на цій пресконференції?

Відразу після того, як у середині серпня Кабул – столиця Афганістану – опинився у владі талібів, настрої афганського народу по всій країні стали неспокійними. Журналісти, державні службовці, борці за права жінок та громадські активісти не почувалися в безпеці з огляду на злочини, скоєні талібами за останні двадцять років.

Читайте також: "Доведеться сховати свої дипломи". Чого чекають та бояться жінки в Афганістані

Мені було важко продовжувати журналістську роботу. У перший день взяття Кабула талібами я пішов у місто та взяв інтерв’ю у командира "Талібану" перед президентським палацом. Цей командир мені погрозливо сказав, що "ви вже багато років називаєте нас антиурядовими, зараз ми з вами зрозуміємо, хто справді проти влади".

Мені 26 років, і відколи я знаю себе, я був лише свідком війни. Рідні гинули, були поранені на війнах, мене поранили під час нападу смертників.

Згодом ми стикалися з прямими та непрямими погрозами. На першій пресконференції представників "Талібану" я поставив питання їхньому речникові. Тоді таліби оголосили про загальну амністію і про те, що вони "пробачили людей". Моє запитання до них було таким: яким був їхній гріх, що ви їх всіх пробачили? Вам теж люди пробачать? Ті, хто втратив своїх близьких у ваших нападах? Відповіді мені не дали, а поставити ще запитання не дозволили.

На це звернули увагу в соцмережах, група талібів прийшла до мене додому і провела обшуки. Уночі я втік через сусідів і приїхав в аеропорт. Це загроза, тому довелося покинути країну.

Фото: надане Суспільному

Афганський журналіст Халед Нікзад під час одного з включень на місцевому телеканалі

У мене та моїх колег була мета в Афганістані: ми наполегливо працювали заради людей і голосу народу. Наші мрії розбилися вщент, коли ми залишили Афганістан, всі наші зусилля були марними. Працювати під прапором "Талібану" було неможливо і важко для нас.

Як ви виїхали з Афганістану?

Це було найкраще рішення, але це дуже важко, і ніхто не хотів залишати свою країну. У перші кілька днів після захоплення Кабула талібами мені і моїм колегам погрожували. Ми створили комунікаційний канал між афганськими журналістами, художниками і режисерами, які проживають в Європі. Французькі військові допомогли нам потрапити в аеропорт Кабула. Потім, після кількох годин очікування французького військового літака, нас спочатку перевезли до Абу-Дабі, а потім до Парижа.

Нам було дуже важко покинути країну, я плакав через необхідність покинути Батьківщину, мою сім’ю і всі роки зусиль.

Якщо одного дня Афганістан досягне миру і стане кращою країною – як Франція чи Україна – я повернуся.

Ваша родина зараз в Афганістані? Як ви з ними спілкуєтеся?

Мій батько, мати, сестри, брати, моя наречена – всі в Афганістані. Я в місті Бельфор, це приблизно за 360 кілометрів від Парижа. Я спілкуюся зі своєю сім’єю через WhatsApp. Вони також стикаються з серйозними погрозами і потребують серйозної допомоги, щоб вибратися з Афганістану.

Французький уряд сказав, що не може допомогти моїй родині. Але ми сподіваємося, що вони звернуть увагу на сім’ї, яким погрожують через нашу роботу, щоб вони могли залишити Афганістан. Бути далеко від сім'ї важко.

Як ви знайшли житло?

Франція надала житло. Щомісяця на проживання я отримую 210 євро. Я живу разом з другом, він також журналіст з Афганістану. Ми в безпеці відтоді, як прибули в цю країну, але моя душа неспокійна, переживаю за свою родину.

Ми боїмося, що з ними щось трапиться. Нашим сім’ям загрожує смерть.

Ви вже знайшли роботу у Франції?

Я ще не почав працювати. Потрібно вчити мову, щоб кудись потрапити. Але сімейні турботи завадили навіть це зробити як слід. Потроху я навчився повсякденним розмовам. Наприклад, "привіт, як справи?". Намагаюся вивчити більше.

Я хочу, щоб моя родина приїхала до Франції, щоб ми жили мирно і щасливо. Коли ти живеш у безпечній країні, ти відчуваєш, що означає справжнє спокійне життя. Тому що є основа для цього, можливість знайти роботу, отримати освіту. Так формується "світле майбутнє".

Робота не рідною мовою – це складно, але я намагаюся вивчити мову та продовжувати працювати у сфері журналістики. Хочу, щоб професія (журналістика) була голосом мого народу. Роками наш народ страждав і переживав погані обставини. Після приходу талібів ЗМІ в афганському суспільстві нормально працювати не змогли. Ніхто не "підвищує голос" через талібів. Але ми намагаємося бути голосом наших людей і поширювати правду.

Як ставляться до мігрантів у Франції?

Французьке суспільство дивиться на іммігрантів так, як француз на іншого француза, тобто їхній погляд є гуманним. Рівне ставлення до всіх мігрантів – це питання поваги та гідності. Погляд французького суспільства є похвальним для народу Афганістану, і ми не забудемо це добро та їхні послуги. За сто днів, що ми тут, вони багато в чому нам допомогли, і ми не можемо забути їхню доброту.

Чи спілкуєтеся ви з іншими мігрантами з Афганістану?

У Бельфорі проживають інші афганці. Ми з ними на зв’язку і вчимо мову. Ми контактуємо з колегами, які живуть в інших містах Франції й знають про ситуацію.

Чи є у Франції громада мігрантів?

Так, афганські біженці – не єдині у Франції. Вони є біженцями з різних країн, і уряд надає допомогу всім у цій країні. Де б ви не були, дають їжу та гроші, дають можливість заробляти на життя та навчатися.

Ніхто не вирішував покинути свою країну, а був змушений це зробити.

Ви плануєте залишитися у Франції чи сподіваєтесь колись повернутися в Афганістан?

На початку я сказав, що, емігруючи з країни, дуже важко залишитися в новій країні без родини. Але ніхто не вирішував покинути свою країну, а був змушений це зробити. Якщо одного дня Афганістан досягне миру і стане кращою країною – як Франція чи Україна – я повернуся.

Це моя Батьківщина, і я повинен жити там. Наша Батьківщина потребує нас. Але поки не буде миру, не буде хорошої звістки, та не буде сліз родин і кровопролиття... Коли буде єдність, тоді я повернуся в свою країну. Якщо ж війна триватиме, я ніколи не захочу повертатися до Афганістану.

Мені 26 років, і відколи я знаю себе, я був лише свідком війни. Рідні гинули, були поранені на війнах, мене поранили під час нападу смертників.

Я не хочу, щоб ситуація була такою ж для наступного покоління, щоб наступне покоління було жертвою помилкової політики уряду та наших лідерів. Я хочу, щоб на Батьківщині ніколи не повторювалася така ситуація.

Таліби зайшли в Кабул 15 серпня, захопили президентський палац і оголосили про створення Ісламського Емірату Афганістан. Так країна називалася понад 20 років тому, коли "Талібан" вже контролював владу. Президент Ашраф Гані склав повноваження і поїхав з країни.

Таліби пішли в наступ цьогоріч у травні, коли США оголосили про виведення своїх військ, що лишалися в Афганістані понад 20 років. США ввели свої війська в Афганістан після терористичної атаки 11 вересня 2001 року. Торік Штати підписали мирну угоду, згідно з нею, останній американський солдат мав покинути Афганістан 11 вересня цього року. Втім, згодом дату перенесли на 31 серпня.

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: story@suspilne.media. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!

ВІЙНАПОЯСНЮЄМОЖИТТЯ

"Головна проблема – відсутність світла та води". Як пережити надзвичайні умови у місті

 ЕКСКЛЮЗИВНО

Андрій Стасюк

·13 грудня, 22:05

Фото: Суспільне

У Києві перевірили стан і готовність цивільних бомбосховищ. У випадку надзвичайної ситуації у столиці є близько 5 тисяч сховищ. Суспільне поспілкувалось із жінкою, яка 7 років тому відчула на собі, як жити у багатотисячному місті з нестачею необхідних продуктів, води та електрики унаслідок бойових дій. Розповідаємо, які прості речі будуть корисними.

Безпечні сховища

Усього у столиці близько 5 тисяч місць, де за потреби можуть сховатись люди. З них 4500 – це підвальні приміщення, підземні переходи, доріжки та 500 споруд подвійного призначення. Наприклад метрополітен чи підземний паркінг. Там можуть розміститись до 3 мільйонів людей, розповів Суспільному заступник начальника управління цивільної охорони Державної служби з надзвичайних ситуацій Олег Стоволос. Усього за даними операторів мобільного зв’язку в Києві перебувають 3,7 мільйона людей.

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Сховища ж викладені на мапі, яку розробила КМДА. Схожі карти існують зокрема для Львова, Харкова, Миколаєва, Рівненщини, Херсонщини, Буковини.

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Одне з укриттів у Києві

На картах – найпростіші укриття, бомбосховища не вказані.

"Якщо ми оприлюднимо об’єкти, які в нашій державі продовжують свою діяльність в особливий період, то вороги, які будуть нападати, будуть знати об’єкти, де працюють наші люди. Тому КМДА прийняли рішення не оприлюднювати захисні споруди цивільного захисту", – пояснює Стоволос.

Стоволос додає: завчасно варто дізнати про кілька сховищ у радіусі 400 метрів.

Фото: Суспільне

Окупація в Луганську

Оксана (ім'я змінене з міркувань безпеки) в 2014 році проживала у Луганську. Виїхала звідти до Києва у вересні того ж року. У Луганську вона застала перші місяці війни. Вона пригадує, що спочатку люди не знали, як реагувати, та навіть не реагували на обстріли.

"Спочатку ти не віриш, що це стріляють. Думаєш, що, може, це вихлоп там на СТО. Коли в нас брали військову частину неподалік від мого дому, люди чули звуки пострілів, але при цьому мами із колясками спокійно ходили вулицею", – згадує Оксана.

Інтернет

Після початку бойових дій першим у місті зник інтернет. Тому все, що Оксана зберігала онлайн, за першої можливості перенесла до блокнота. Від контактів до рецептів. Це стосувалось також і дорожньої карти, адже GPS-навігатори також не працювали.

Продукти

Потім у Луганську почалися перебої з електроенергією. Тому Оксана не закуповувала у великій кількості сирого м'яса та риби. Натомість Оксана придбала солодощі, крупи та свічки: "Треба подумати про такі продукти, як шпроти, оливки, консервована риба, яка може стояти. Їх не обов'язково кожен день їсти, але інколи хочеться. Цукерки і шоколад — так само".

Додає, що після окупації Луганська ці продукти з полиць не зникли, проте ціни на них зросли.

Вода

Найбільшою проблемою була відсутність води, згадує Оксана. Без електроенергії у Луганську не працювали помпи, у тому числі й у бюветах. Дистильована вона зникла із прилавків магазинів. Час від часу кварталами міста їздило авто із водою. Проте час прибуття не повідомляли.

"Потрібно спілкуватись із людьми, сусідами. Вони знали, де є дешеве щось, фрукти, свіжі продукти, де можна було взяти воду", – розповідає Оксана.

Нині у Луганську проживає її мати. Вона й нині тримає вдома пляшки із технічною водою, адже і зараз у місті бувають перебої з водопостачанням.

Запасалась Оксана й кормом для своєї кішки. За її словами, багато людей, які виїжджали з міста, залишили своїх домашніх тварин: "Люди, коли їхали, часто кидали тварин. і влітку в Луганську можна було вибрати будь-якого породистого кота: перса, британця, сфінкса", – згадує Оксана.

Транспорт

Після окупації в 2014-му в Луганську майже перестав ходити громадський транспорт. Працювали лише дві маршрутки, які виїздили о 8-й ранку. У місті були зачинені АЗС, адже вони могли вибухнути у випадку потрапляння снаряду. Працювали заправки лише на околицях міста. І через їх дефіцит до тих АЗС збирались черги.

Оксані тоді пересуватись містом допоміг велосипед.

Оповіщення населення

Під час обстрілів Луганська у місті вмикалася сирена. Така ж система оповіщення є і в Києві, каже заступник начальника управління цивільної охорони ДСНС Олег Стоволос. У випадку надзвичайної події Стоволос радить діяти так:

• Увімкнути телевізор, радіо чи офіційні месенджери КМДА. Там мають повідомити, що трапилось;
• Зібрати документи та цінні речі;
• Спуститись в підвальне приміщення або в інше укриття.

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Одне з укриттів у Києві

У випадку відсутності електрики містом їздитимуть авто із гучномовцями та передаватимуть інформацію.

"Ми рекомендуємо, щоб вдома була якась тека, де лежать документи першої необхідності. Щоб їх не збирати, коли щось трапилось, а взяти цю теку і оперативно вийти із помешкання", – зазначив Стоволос.

Читайте також: На випадок збройної агресії. У Франківську рятувальники перевірятимуть підвали багатоповерхівок

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: story@suspilne.media. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!

ЗМІНИ КЛІМАТУПСИХОЛОГІЯПОЯСНЮЄМОЖИТТЯНАУКАПРИРОДА

Що таке екологічна тривожність і як побороти фатальні думки про майбутнє

Ілона Свєженцева

·13 грудня, 14:53

“Викиди парникових газів від спалювання викопного палива та вирубки лісів душать нашу планету і ставлять мільярди людей під безпосередню небезпеку. Багато змін стають незворотними", – так генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш пояснив результати звіту міжнародної групи експертів "Зміни клімату 2021: фізична і наукова основа". Нещодавній звіт ВООЗ свідчить, що протягом кількох наступних десятиліть зміни клімату щороку призводитимуть до 250 тисяч додаткових смертей, спровокованих проблемами з фізичним та психічним здоров’ям. Подібні новини можуть впливати на людей, викликаючи "екологічну тривогу". Як проявляється екологічна тривожність та як можна полегшити психологічний стан на тлі ситуації із кліматом – пояснює Суспільне.

"Соластальгія"

Вплив наслідків змін клімату на психічне здоров’я людини вперше помітив почесний співробітник Школи геонаук Сіднейського університету Гленн Альбрехт у книзі "Емоції Землі: нові слова для Нового Світу" (Earth Emotions: New Words for a New World). Науковець застосував термін "соластальгія" для опису набору психічних розладів, які виникали у корінного населення Австралії після деструктивних змін та змін клімату, спричинених діями британських колонізаторів. Книга вийшла друком у 2003 році.

Дивіться також: "Досить вбивати планету": у Києві відбувся кліматичний марш. Фоторепортаж

У 2017-му експерти Американської асоціації психологів вперше застосували термін "екологічна тривожність" – це постійне занепокоєння щодо майбутнього планети та життя зі змінами клімату. Наразі ця форма психічного розладу не є клінічним діагнозом, однак визнання екотривоги та її наслідків для життя і здоров’я людей у всьому світі зростає. Особливо вразливими є діти та молодь, свідчить дослідження співробітників Ґрентемського дослідницького інституту змін клімату і навколишнього середовища опубліковане у травні 2021 року.

Читайте також: Паливо, риби та всеїдні комахи. Як люди та природа рятують планету від пластику

Як проявляється екологічна тривожність

Тривожність виникає тоді, коли тіло людини реагує на уявні загрози станом "бийся або тікай". Часто люди, які страждають від тривожності, мають уявні страхи. Але у випадку екотривожності страх про майбутнє є цілком обґрунтованим. Адже зміни клімату призводять до проблем у реальному житті, таких як стихійні лиха, перепади температур, посухи або затяжні дощі. За даними Healthline Media, відчуття безнадійності щодо змін на планеті – це лише один із можливих способів вираження екологічної тривоги. Люди також можуть скаржитися на інші симптоми:

• фаталістичне мислення;
• екзистенційний страх;
• гнів чи розчарування;
• почуття провини або сорому щодо власного вуглецевого сліду;
• горе чи смуток, пов’язані зі зникненням видів або цілих екосистем у конкретних районах. Наприклад, у місцях вирубки лісів чи на коралових рифах, де через забруднення і збільшення температури води гинуть десятки і сотні мешканців.

За словами психотерапевток, експерток Psychology Today Лінди Баззелл і Сари Енн Едвардс, подібні симптоми можуть призводити до розвитку більш серйозних розладів ментального здоров’я, таких як панічні атаки, нав’язливе мислення, втрата апетиту та безсоння. Хронічний стрес може спровокувати проблеми у відносинах із друзями або членами родини, особливо якщо вони мають інші погляди на проблему змін клімату.

Неадекватна реакція урядів держав сприяє стражданню молодих людей, які почуваються невпевнено щодо власного добробуту в майбутньому

Життя після стихійного лиха

За словами професорки гуманітарних наук Вашингтонського університету Дженіфер Аткінсон, ті люди, які особисто пережили катастрофу, викликану змінами клімату, мають найбільше психологічних проблем. Вони скаржаться на хронічну тривожність, страждають від депресії або мають посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Такі особи часто зловживають алкогольними напоями, вживають психотропні речовини, мають суїцидальні думки.

Дослідження, опубліковане у журналі Depression and Anxiety свідчить, що кожна третя особа, яка постраждала від урагану Катріна у 2005 році, мала симптоми ПТСР не лише одразу після екологічної катастрофи, але навіть через 4 і 10 років після неї. Масштабні лісові пожежі, які трапилися в Австралії протягом 2019 – 2020 років, також посилили тривожність і депресію серед жителів континенту. Це доводять результати дослідження групи науковців із Австралійського національного університету у Канберрі.

Фото: АР

Новий Орлеан, США, 29 серпня 2005 року. Люди рятуються після того, як район був затоплений унаслідок урагану Катріна

Як екокриза впливає на молодь

Дослідження, опубліковане у журналі Lancet, свідчить, що інформація про загострення кліматичної кризи у майбутньому провокує масовий психологічний дискомфорт серед людей віком 16-25 років. Науковці опитали 10 тисяч респондентів. 59% з них повідомили, що вони дуже стурбовані зміною клімату, 45% опитаних зізналися, що екологічна тривога впливає на їхнє щоденне життя.

Єлизавета Серватинська, Суспільне

Кліматичний марш в Києві, архівне фото

Дослідники припускають, що саме неадекватна реакція урядів держав сприяє стражданню молодих людей, які почуваються невпевнено щодо власного благополуччя у майбутньому. Молодь вважає, що уряди не реагують належним чином на кліматичну загрозу, залишаючи молодих людей "без майбутнього" і "людство приречене".

Як можна дати ради екологічній тривозі

Як і у випадку будь-якого іншого тривожного розладу, наслідки екологічної тривоги можна мінімізувати. Психологи радять шукати позитивні сторони у будь-якій ситуації, працювати над тим, щоб краще регулювати власні емоції, розвивати стійкість перед труднощами. Запровадження більш екологічних звичок допоможе зменшити почуття провини щодо власного екологічного сліду. Для цього можна:

• використовувати менше пластику: відмовитися від пакетів і одноразового посуду;
• почати сортувати сміття: відділяти скло, папір, пластик і органічні відходи;
• переглянути свій спосіб харчування: віддавати перевагу менш обробленій їжі, приготування якої вимагає менше витрат енергії;
• раціонально підходити до покупок одягу та ґаджетів: купувати лише ті речі, які дійсно потрібні і слугуватимуть довго;
• намагатися менше використовувати автомобіль: більше користуватися громадським транспортом, велосипедом або ходити пішки. Це допоможе покращити як психічне, так і фізичне здоров’я.

Читайте також: Дороги, лавки та дизайнерські вироби. Що виготовляють з перероблених відходів в Україні

Спеціалісти Psychology Today радять не заперечувати, а визнати власні переживання, повністю прожити емоції, пов’язані з побоюваннями щодо майбутнього планети. У цьому може допомогти екотерапія – своєрідне "побачення з природою" десь у лісі чи над водоймою. Також це може бути робота в саду, на городі чи долучення до ініціативи прибирання парку чи іншої території недалеко від дому. Головне, щоб була можливість відпочити від повсякденних думок та "дослідити власні емоції" щодо довкілля.

Єлизавета Серватинська, Суспільне

Кліматичний марш в Києві, архівне фото

Можна також долучитися до екологічної спільноти і допомагати вивозити сміття або саджати дерева. "Участь у колективних заходах допоможе полегшити відчуття самостійної боротьби із глобальною проблемою, даючи оптимізм та надію", – зазначають спеціалісти американського джерела медичної інформації Healthline Media.