Пропоную
вам уявити такий собі айсберг, щоб зрозуміти, як все влаштовано. Отже,
поведінка дитини – це верхівка, яка видніється на поверхні. Це те, що очевидно
і не викликає розбіжностей в оцінці: дитина часто істерить, дуже агресивна, перестала ходити до школи, бачить нічні
кошмари і так далі…
Але
секрет в тому, що у одного і того ж поведінкового прояву можуть бути абсолютно
різні причини, які і зумовлюють стан людини – маленької або дорослої. І ось
саме СТАН визначає те, що необхідно робити, щоб змінилася поведінка. Без
розуміння того, що саме відбувається з дитиною (тобто без діагностики стану) ні
найрозумніший психотерапевт, ні будь-який інший фахівець не може дати вам –
батькам, якусь універсальну інструкцію або чарівну таблетку, щоб поміняти
поведінку вашої дитини. Якщо ми будемо лише поведінку коригувати, це
рівнозначно тому, щоб давати знеболююче, замість того, щоб зрозуміти про що
говорить цей симптом і лікувати хворобу.
Ймовірно,
ви і самі вже не раз дивувалися, читаючи «поради психотерапевтів»: одні кажуть,
наприклад, що часті буйні істерики – це наслідки нестачі батьківської уваги,
яку дитина таким чином привертає; інші стверджують, що так проявляється
«разбалуваність» і, потураючи істерикам, ми тільки шкодимо. Де правда?
Відповідь може критися як в першому, так і в другому варіанті. Більш того, може
бути ще як мінімум 3 причини такої поведінки дитини! І, відповідно, це будуть
абсолютно різні стратегії роботи з таким поведінковим проявом.
Далі.
Якщо ми говоримо про дитину дошкільного віку, то відразу ж необхідно
враховувати той факт, що її стан багато в чому визначається СТОСУНКАМИ з
батьками. На жаль, не всім мамам і татам хочеться усвідомлювати і приймати цей
нюанс. Але це так. І просто привести дитину до фахівця, щоб він її «полагодив»
не вийде без вашої участі. Навіть при наявності психосоматичних симптомів у
дошкільника, психотерапевт буде в 80% випадків працювати саме з батьками
(матір’ю), адже дитина – це відображення сімейної системи в цілому.
Тому
крім психолого-просвітницької роботи (пояснення батькам як влаштована психіка
маленької людини в тому чи іншому віці, щоб у них не формувалося помилкових
очікувань від її поведінки, а також загальних рекомендацій щодо взаємодії),
психодіагностики дитини (щоб визначити чи є її поведінкові прояви лише
індивідуальною віковою нормою або ж це якийсь сигнал малюка про незадоволені
потреби і тд), психотерапії (якщо вона дійсно необхідна), професіний
психотерапевт буде активно співпрацювати з батьками дитини – адже саме від них
залежить те, якими будуть стосунки з дитиною і чи будуть задовільнятися її
базові потреби.
І
це ще один «шар» у розумінні стану дитини і його природи. СТАН БАТЬКІВ впливає
на стосунки, а отже – на стан і поведінку дитини. І тут зазвичай психотерапевт
разом з батьками досліджує батьківські страхи, тривоги і переживання. Вивчає їх
установки і інтроекти, розбирає переконання і шукає ресурс. Наприклад,
психотерапевт може запитувати батьків про їх почуття у відповідь на поведінку
дитини – адже в цьому криється справжнє розуміння цих стосунків. У різних
батьків на одну і ту ж поведінку дитини може виникати страх або сором, гнів або
роздратування… І це будуть 4 різних варіанти відповіді на питання «чому дитина
так себе веде».
І
є ще один нюанс. Можна скільки завгодно розповідати про те як «потрібно» або
«правильно» виховувати дитину, реагувати на її поведінку, але поки батьки:
–
відчувають себе недостатньо добрими батьками;
–
відчувають невпевненість в своїх власних діях;
–
«занурені» у власні почуття роздратування або безпорадності;
–
тривожаться за кожен свій батьківський крок;
–
доки їх поведінка зумовлена страхами («щоб не сів на голову», «соромно за його
поведінку», «що люди скажуть», «адже у всіх уже …»), а не справжнім розумінням
своєї дитини, дуже і дуже складно якось вплинути на поведінку дитини ззовні,
якимись чарівними способами.
