День усиновлення

Дитина, яку колись кинула сім’я, залишається сиротою до самої смерті. Харукі Муракамі

30 вересня, в День святих Віри, Надії та Любові, а також їхньої матері Софії, відзначається День усиновлення в Україні. Цей день є символом милосердя і добра по відношенню до людей. Днем заснування свята є 30 вересня 2009 року.

В день, коли на світ з’являється малюк, щасливі батьки сяють посмішками. Нові незвичні ролі — мама, тато… Вони відчувають себе іншими людьми — відповідальнішими, дорослішими, досвідченішими. Але є батьки, які стають мамами і татами не в момент народження малюка, а тоді, коли цей малюк трішечки підріс, набув свого життєвого досвіду, навіть, зневірився у тому, що на світі є добрі та люблячі дорослі батьки, які прийшли до батьківства шляхом усиновлення.

Батьківство — це велике щастя, і разом з тим велика жертовність. Це безмежне розуміння та бажання принести дитині трепетну мить радості. Це горе, поділене на кожного члена родини, та щастя, помножене на всіх. Родина, в якій є усиновлена дитина – це родина назавжди. На щастя, кількість українців, які хочуть усиновити дитину, з кожним роком збільшується. Щодня в країні народжується  50  дітей, які залишаються сиротами, і в цей же час в Україні щодня всиновлюють  60  дітей.

Ця позитивна динаміка свідчить про те, що сучасне суспільство стало гуманнішим. Однак на тлі цього зустрічається все більше випадків, коли батьки відмовляються від своїх малолітніх дітей або ж їх позбавляють батьківських прав органи влади за неналежний догляд за дитиною.

В День усиновлення на Україні прийнято дякувати від імені всього суспільства усиновителям, співробітникам дитячих будинків та комісій з усиновлення. День усиновлення на Україні є ще одним важелем захисту прав дітей, які позбавлені батьківської опіки.

Усиновлення – тема надзвичайно публічна. Це пріоритетна форма влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Практично усиновлення є формою влаштування дитини шляхом юридичного заміщення її функціонально деформованої біологічної сім’ї іншою. Основним завданням такого заміщення є подолання процесу «соціального відторгнення» дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, з боку суспільства, залучення її до нормального процесу природного буття, але у складі іншої сім’ї, а іноді навіть і під іншим іменем.

Турбота про них – наша спільна задача, обов’язок суспільства, держави. Розвиток дитячої охорони здоров’я, забезпечення права дітей на отримання якісної освіти, збереження і розширення мережі соціально-культурних і спортивних закладів є пріоритетними напрямами соціальної політики.

ДЕРЖАВНІ  ДІТИ

Чому  на цій землі так зла багато,
І за чиї  гріхи, земні і неземні,
У дитбудинках плачуть немовлята,
Безвинно-винні крихітки малі.
Такі  беззахисні, нікому не потрібні,
Хоч не просилися на цей жорстокий  світ,
Покинуті, забуті кимось ніби,
Ростуть собі, як при дорозі глід.
Ростуть вони без ласки, без любові,
В державних ліжечках, державних пелюшках,
І засинають  так, без колискових,
І не на рідних, маминих руках.
Та  час біжить, і діти підростають,
А в оченятах недитячий біль.
І день-у-день з віконця виглядають,
Свою  матусю, і нікого більш.
А інколи, забившись у куточок,
Здригаючись в холодній темноті,
Як ті від гілочки відірвані листочки,
Маленькі  тільця плачуть в самоті.
Хоч все в них є, доглянуті і ситі,
Книжок  багато, забавок, дітей,
А їм так хочеться всім серцем притулитись
До  найдорожчих, маминих грудей.
А де ж та мама, та бездушна жінка?
Як  може жити у такім гріху?
Свідомо зрадивши свою кровинку,
Подарувавши долю їй гірку?
О мамо, мамо, з ким ти ділиш радість?
І як марнуєш  молоде життя?
Тобі  все байдуже, та у самотню старість
Не  раз згадаєш кинуте дитя.
І поміняє все місцями доля,
І серце в розпачі і тузі защемить,
Та  буде пізно вже шукати доню,
Щоб сиву голову до ніг її схилить.
О, Боже справедливий, чому так є на світі?
Сідають бузьки не на ті дахи,
А без  війни осиротіли діти,
Несуть  свій хрест не за свої гріхи.
Тож будьмо милосердні, добрі люди!
Державні  діти — то наш спільний біль.
Нехай і їх життя щасливим буде,
А їхні сльози — не чужі, — мої.

Забезпечити кожній дитині гідне життя – першочергове завдання дорослих: батьків, найближчого оточення, відповідних служб.